Боєць "Айдару" Євген Городничук: "Боятися війни у Лозовій не варто"

Євгена Городничука у Лозовій знають багато людей, причому переважна більшість — не в обличчя. Це той самий високий і худий хлопець із тризубом на гомілці. Він до холодів ходив у шортах, збираючи погляди ззаду під колінкою.

На голові в нього вистрижений чуб, у під’їзді висить портрет Тараса Шевченка, і серед документів 28-річного Євгена є членський квиток партії “Свобода”. До війни він працював на залізниці помічником машиніста.

Але зараз Женя — поранений солдат добровольчого батальйону “Айдар”. Два тижні тому, 5 серпня, у бою на вході до Луганську він “спіймав” кілька скалок у хребет і в ногу. У київському шпиталі, де лікарі займаються його важкими пораненнями, в Жені з’явився час на розмови.

— Женю, розкажеш, як це сталося?

— Ой, ну, як би, спеціально описувати... Наш батальйон формувався відпочатку як батальйон територіальної оборони, але під кінець почав виконувати функції штурмового батальйону. Наша задача — ми займали позиції, з боями їх відбивали, а за нами вже закріплювалась українська армія.

Те саме ми зробили [5 серпня], увійшли вже у межі Луганська, і наша група, з наших хлопців, висунулася трохи вперед, на перехрестя, щоб зробити спостережний пункт попереду основних сил. Була атакована сепаратистськими піхотинцями з засади.

Звільнення Лутугине, Євген — зліва

Ми думали, їх небагато, пішли виручати своїх хлопців під прикриттям однієї БМП (бойова машина піхоти — ВГ). Ротний сказав: “Добровольці, йдіть своїх рятувати”. 15 чоловік нас зібралося швиденько, наділи шоломи, побігли за БМП. А потім з’ясувалося, що там не лише їхня дрібнота. Вони з РПГ спочатку підбили нашу БМП, вона від’їхала, ми залишились на дорозі, а потім виїхав їхній танк, почав розстрілювати нашу БМП, почав розстрілювати нашу піхоту... Ну, і в процесі цього я отримав скалкові поранення в хребет і в ногу.

З гранатою в руках повз, щоб у полон не здаватися

Була їхня атака, за танком йшла піхота їхня. Я вже там відповзав метрів 400 з іншими пораненими пацанами.

— Ти оці 400 метрів сам проповз?!

— Довелося повзти. З гранатою в руках повз, щоб у полон не здаватися. Але потім, [коли] підповзали вже до своїх, сховалися у “зеленку”, бо наші пішли в атаку. Щоб не потрапити під вогонь свій і чекати, поки наші поженуть їх.

Наші основні сили вийшли, розбили ФСБшний відділ з боротьби з тероризмом “Гюрза” — [розбив] добровольчий батальйон “Айдар”, хлопці в якому 2-3 місяці тому були вчителями, артистами, залізничниками. Хоча сили, як доповіла розвідка, були рівні, просто в нас трохи більше було бронетехніки. І по втратах в нас четверо загинули і 9 поранених, а в них 30 чоловік тільки загиблих було, спеців їхніх, спецназу.

— Хлопці розповідали ваші, що вони за всіх загиблих і поранених тоді відповіли по-серйозному.

— Так, так, я ж кажу, реально пацани герої! Я що? Я поранений був, а хлопці зібралися — звичайні хлопці — і навалили спецам, яких Путін готував. Це ж треба: відділ боротьби з тероризмом приїхав в Україну і воює з українською армією! Терористами вони нас вважають.

Нас ніхто не зливає, ми воюємо так, як вміємо

Ну, а потім що? Цинізм цих псевдовоїнів, тому що це не воїни, це не армія: коли мене вивозили на “швидкій”, я чув, по нас цілеспрямовано б’ють їхні, не знаю, міномети, чи що, скалки стукотіли по машині. “Швидка” з хрестами червоними, все як годиться — [били] спеціально. Ну, це вже постійна практика.

Мене вивезли в Щастя, гвинтокрилом — у Харків. Там дістали скалок з хребта і літаком відправили в Київ.

— Я ти зараз почуваєшся?

— Як сказати? Там краще було. Те, що ходити не можу, що лежу — то таке. Але морально там набагато легше. Немає політики, усіх цих роздумів “хто винний”, “нас зливають” — ніхто нас не зливає. Я там був, я можу реально сказати: нас ніхто не зливає, ми воюємо так, як вміємо. Це моя думка і думка більшості з нашого батальйону.

— В “Айдарі” наших, лозівських, доволі велика група. Як у вас складаються стосунки? Ви земляцтвом тримаєтеся чи рівномірно влилися у батальйон?

— Рівномірно. Ми всі в одній роті, це друга рота. У другому взводі я, Сергій і Рома Ш., який був мобілізований. Віталік — командир цього взводу. А Рома, Сашко і Юра — у третьому взводі. Ми в різних місцях живемо, в різних підрозділах. Два хлопчики наші в автороті. Женя К., не знаю, чи поїхав в батальйон, чи ще ні.

У першу чергу думається про пацанів. Хочеться встати і до них поїхати.

Ми рівномірно влилися в батальйон. Зрозуміло, є елемент земляцтва, але, я скажу, командир нашого взводу найбільше “пілюлей” виписує конкретно мені й своєму братові [Сергію]. За порушення — ну як, всяке буває...

— Дисципліни?

— Під час бою, під час бойових виїздів ніяких порушень, невиконання наказів немає. Ми знаємо, що він — наш командир, я його поважаю. Та під час відпочинку буває. Не те, щоб порушення якісь, а різні провинності бувають.

Немає такого, щоб своїх пожаліти, навпаки: своїх Віталік жорсткіше тримає. Він взагалі як командир — молодець.

— Про що тобі зараз найбільше думається?

— У першу чергу думається про пацанів. Хочеться встати і до них поїхати. Тобто, в мене запитують: “Які у вас переживання?” Головне бажання — встати на ноги, поїхати у свій батальйон, до своїх хлопців, з якими пройшли добрий, серйозний бойовий шлях.

Переживаю за них. Знаю, що в них попереду дуже багато всього важкого.

— А вони за тебе дуже переживають.

— А я за них переживаю. Я живий, я вже тут лежу. Що б зі мною не було, але я живий. Часто у шпиталь приходять з церков, правлять службу, я молюся за тих хлопців, які там. Тому що там АТО — ми говоримо АТО, а насправді там іде реальна війна. Не менше, ніж було в Абхазії. Там жорстко. Тим більше, що ми потрапили у такий батальйон на “передку”, що там жах.

— Женю, скажи, а місцеві як, вас підтримують?

— Спочатку, коли ми приходимо у звільнений населений пункт, перші два-три дні дивляться не те що скоса, але боязно. Однак день, другий, третій, коли в них починає з’являтися пачки сигарет, тушкованка, сало, хліб і тому подібне... Ділимося без проблем.

Їдемо, як в мене неодноразово було, по щойно зайнятій території, бачимо, йде дід, зупиняємося, питаємо: “Діду, що там?” — “Та нічого” — “Що з харчами?” — “Та нема нічого, хлопці” — “ Та ні, діду, стій”. Зупиняємося, відкриваємо багажник, дістаємо банку сала трилітрову, буханку хліба, там, консерви. “Ой, дякую, хлопчики, дякую, хлопчики!”

І з кожним днем все більше, і більше, і більше [приязності]. Командир нашої групи якось сказав, що коли дівчата у прифронтовому місті ходять у міні-спідницях — це кращий показник української армії.

Лозівчанин-айдарівець Сергій

Тим більше, їм (місцевим — ВГ) є з чим порівнювати. Ми прийшли після того, як там були “ополченці” — вони їх так називають, — коли ми в магазин заходили, наші хлопці зі зброєю купували щось там, дають гроші, а їм кажуть: “Та в нас не прийнято у людей зі зброєю брати гроші”.

І як вони (“ополченці” — ВГ) чудили на блокпостах, з машин знімали товари. Купа спеців була на блокпостах наших, зайнятих [ними]...

Те покоління, що старше, з ними важче. Ми бачимо, що ми для них — чужинці, все одно.

Місцеві починають розуміти, і легше все це розуміє молодь. Дітлахи взагалі — “Слава Україні! Героям слава!”, “ми будемо українськими військовими”, “пацани, ви молодці!” і таке інше. І кричалку вони придумали у Щасті: “Слава Україні! Героям слава! Путін — х*ло, “Айдар” — красава!” Це місцеві, щастинські, луганські хлопці.

Те покоління, що старше, з ними вже важче. Вони ходять, але нічого не кажуть. Ми бачимо, що ми для них — чужинці, все одно.

— А з дому підтримка відчувається?

— Та взагалі! Підтримка з дому, підтримка з усієї України — це один з елементів... Я хочу сказати, що всі, хто щось робить — ми всі робимо одну справу, просто на різних фронтах. Хлопці попереду, хлопці, дівчата позаду — коли все це робиться, і в комплексі, це приводить до нашої перемоги. Отримувати посилки, конкретні, адресовані, отримувати фури, коли приходять з продуктами, — це реально підіймає дух. Ми знаємо, за що, за кого, ми знаємо, що позаду — наші родини, наші домівки, міста. Попереду теж наша земля, але поки що там ворог.

— Розкажи, будь ласка, про високих гостей, які до тебе у шпиталь приходять.

— Першими в мене мої партійці харківські були, проїздом, голова луганської обласної партійної організації (ВО “Свобода” — ВГ) прийшов одним з перших. Наступного дня був [голова ВО “Свобода”] Олег Ярославович Тягнибок, потім був [прем’єр-міністр] Яценюк, потім був міністр агропромисловості Швайка. Ну, Коваль був, з Міністерства оборони (обов’язки міністра оборони він виконував до 3 липня, відтоді є заступником секретаря РНБО — ВГ).

Кажуть, що все буде нормально, держава про нас не забуде.

— Що кажуть?

— Кажуть, що все буде нормально, держава про нас не забуде. Коли я зі Швайкою говорив, він каже, що буде міністерство у справах ветеранів. У нас такого не було, бо Україна, в принципі, ніколи не воювала і не потребувала такого органу. А в США є, бо вони постійно воюють.

Міністерство міністерством, а комітет, наскільки я знаю, вже створений (Комітет Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів існує з липня 1998 року — ВГ). Ось, принесли вже правові документи з приводу соціального захисту тих, хто був в АТО. Ну, війна, АТО, військові дії. Я особливо ще не ознайомлювався...

Денисова ще була, міністр соцполітики. Заходять, питають.

— Вони до тебе фотографуватися приходять чи з допомогою якоюсь?

— Сам прем’єр-міністр подарував нам усім годинники військові. Питають, якщо якісь проблеми, номери залишають, міністр соцполітики теж — “Як буде щось потрібно, звертайтеся”. Говорять, говорять, а як воно насправді, хтозна.

В принципі, ми нічого не потребуємо, волонтери всім забезпечують. Харчування взагалі: холодильник стоїть — важко його закривати. Кондиціонер нам подарував Шахов, [громадський діяч] з Луганська. Наш Шахматенко (представник окружного виборчого штабу Юлії Тимошенко у 181 окрузі на виборах Президента 2014 року — ВГ) допомагає дуже сильно. Не раз приходив до мене, привозив речі, продукти. Вдячний йому, а взагалі всім-всім-всім. Я ж кажу, ми робимо спільну справу.

Там один пише “16 років, хочу на фронт”. Та ти потрібен тут, займайся тут справами, на фронті є інші люди. Якщо всі підуть на фронт, а в тилу нікого не залишиться, то діла не буде.

Боятися війни у Лозовій не варто. Тому що я бачив тих хлопців, я з ними воював, я знаю, що вони не відступляться.

Хочу висловити всім подяку. Ми весь час відчували підтримку, і моральну, і матеріальну, тому що наш батальйон, в основному, утримувався за рахунок волонтерських організацій. Ми, як лозівчани, теж величезну підтримку відчували від жителів нашого міста. Усім, хто допомагав, величезна подяка!

Всім, хто переживав за нас, теж спасибі. Зараз підтримуйте і переживайте за хлопців, які залишились там. І, я вам скажу, боятися [війни] у Лозовій не варто. Тому що я бачив тих хлопців, я з ними воював, я знаю, що вони не відступляться.

Я не шкодую, що я там був, і якби повернути час назад, повторив би те саме. Зараз треба переживати за хлопців, які там, і підтримувати. Моральна підтримка сильно підвищує бойовий дух.

Фото: з тризубом — зі сторінки Євгена Вконтакті, з передової — від айдарівців, з лікарні — від сестри Євгена Юлії.

Розмовляла Валерія Гецко

PS:

— Жень, Женю, а тризуб цілий?..

— Цілий!