Бувальщина.

[Гнат Цибуля]

Вечоріло. У закурених коридорах заскрипіли двері, все гучніше та частіше можна було почути грюкіт каблуків, під вікнами було чутно приємний скрип від’їжджаючих кінних екіпажів та одноконок, одним словом – завершувався черговий день тяжкої праці управи, козацькі старшини розїжджалися по домівкам. Згодом все стихло. Нічний сторож Гнат Цибуля зупинився біля не зовсім зачинених дверей та тихенько зазирнув у приміщення. Там стояв сморід з суміші цигаркового диму, стомлених тіл, застарілих парфумів та запаху горілки. Гнат любив цей запах, оскільки не пахло порохом і свідчило про ще один спокійно прожитий день. Але цього разу щось насторожило старого, щось було не так а у повітрі, попри сморіду, бувалий рубака відчув наростаючу напругу…
Навкруги великого столу сиділо біля десятка статних чолов’яг у шкіряних куртках з портупеями. Шаблюки та гвинтівки стояли осторонь. Увагу Гната привернув кремезний козак, що стомлено обіпершись на шаблюку, нервово покручував сивого вуса. На місці колись розкішного «оселедця» віддзеркалювалися останні промені сонця а від напруги виступили краплі поту. Це був перший помічник отамана Дофігенко. Інший заступник – безвусий, патлатий та широкоротий, невеликого зросту – Перестрибенко нервово крутився на стільці, не знаючи куди подіти руки. Ніхто з управи, навіть він сам не міг сказати, при скількох отаманах він ходив у помічниках, як йому це вдавалося та чім конкретно переймався в управі, але завжди був при ділах. Єдине, що пам’ятав старий Гнат, так це гучні та нескінчені промови Перестрибенка на гульках та старшинських зборах. Як він промовляв, як промовляв… старі люди казали, що колись Перестрибенко заробляв вихователем при садибах заможних козаків, мабуть звідти й набив руку.
Погляд Гната Цибулі скрізь шпарину у дверях повільно зупинився на статному чолов’язі, що стояв біля вікна спиною до присутніх. Широчезні плечі, опоясані кулеметними стрічками та чоботи небувалого розміру вказували на те, що їх власником був не хто інший як сам отаман Степановський. Саме цими чобітьми він й обіцяв рядовим козакам затоптати клятих ворогів, чим й отримав прихильність громади на старшинських виборах. Усі напружено мовчали. Отаман, не відриваючи погляду від свого молодого коня чорної масті з білою плямою правильної форми на крупі, отриманого під час останньої кампанії від німців, тяжко набравши повітря у легені, тихим голосом спитав своїх друзяк: «Так що будемо казати Верховному, куди подівся золотий запас?». Мовчання дедалі ставало все гнітючішим. «Прийдеться звітувати, що золото на місці, а Верховного ввело в оману рядове козацтво» - продовжував Степановський. Мудрий Дофігенко ще нижче схилив голову, та виразно видавив з себе єдине та протяжне «Охх-х-х». Перестрибенко як завжди хотів розпочати промову, але, піднявши погляд догори – заціпенів, гучно проковтнувши усе, що було у роті… під стелею, обліплений мухами, тихенько гойдався новий шкіряний абажур. Престрибенко спочатку не зрозумів, що його так заціпило, але через мить його очі розширились а чуб змокрів, у візерунку на абажурі він впізнав татуювання, яке на днях у бані бачив на спині скарбника Відбувайла Остапа. У цю мить хтось з присутніх попросив надати слово скарбнику. Отаман Степановський, відірвавши погляд від свого чорного німецького скакуна, повільно повернувся та, піднявши погляд до гори, ще гнітючіше вимовив: «скарбника більше не буде». Помічник Перестрибенко тремтячою рукою потягнувся до гранчака з водою… Тонкі губи Степановського зблідли та від напруги стали ще тоншими. Його наполовину прикриті сірі, широко посаджені очі стали ще світліші, розглядали витіюватий візерунок на шкіряному абажурі. Присутні все зрозуміли, гомін потихеньку наростав, з окремих фраз якого Гнат Цибуля зрозумів, що отаман обурений тим, що рядове козацтво поскаржилося Верховному на те, що вже три місяці поспіль не отримують від старшин ані грошей ані медовухи, ані овса коням, нехай хоть і не німецьким.
«На тому й порішимо» - напористо промовив отаман Степановський. Далі він вже нічого не чув, оскільки всі його думки були поряд з любимим скакуном. Він вже уявляв, як скочить на «німця» (так ласкаво називали скакуна), як махне нагайкою та пришпорить скакуна й полетить степом до свого новенько-збудованого під тихим гаєм шинка, як сяде рядом з козаками, хильне власно звареного пива і як поллється до самого ранку на степом, змішуючись з туманом, така рідне та знайоме: «Ой що то за кіі-і-нь стооо-о-їть…»
Гнат Цибуля швиденько прикрив двері, пішов до своєї сторожки, розіслав здоровезного кожуха на тапчані, позіхнув, перехрестивши рота, та з грюканням вклався спати.
Помічник Перестрибенко, не маючи власного коня, погойдуючись пішов до совєї оселі, обдумуючи завтрашню промову перед курінними, а це він умів. Все налагоджувалося, все ставало на свої місця. Наступила нічь.

[Ігор Коломак]

Майстерно!

[NeFakt]

Гнат Цибуля
Вам, шановний, друкуватися б.

[Grumpii]

отаман Степановський, як я розумію місцевий мер, до речі полюбляє коней та КОБИЛ. А кого ж це він хоче натягти на торшер, чи вже натягли Жинову?
NeFakt Не треба йому друкуватися, бо це алегоричні натяки самого мера, або когось з його шісток.
Мов будете жалітися понатягуємо всіх на абажури.

[TAL_IS_MAN]

бо це алегоричні натяки самого мера, або когось з його шісток.

Я на хвилину уявив собі мера, з оселедцем на голові, разом со всей чесной компанией за письмовим столом, акі запорожці турецькому султану, пишуть сатиричну прозу на самих себе.


Ні, ні, ні, цей шановний козаче з іншого куріню, це точно.
Я не здивуюсь, якщо талант Остапа Вишні прокинувся у нашої шановної офіційної особи. (Шутка)
Дійсно, майстерно написано.