До революції близько 80% населення Лозівщини не уміло ні читати, ні писати.
На території міста та району працювало 38 шкіл, в тому числі дві гімназії, 4 двохкласних училища, 10 церковно-приходських шкіл та 22 однокласних училища /на початку XX століття/. В усіх класах працювало близько 100 чоловік вчителів, які мали в основному початкову та середню освіту. Дітей навчалось понад 1000 чол. З них школи закінчували одиниці, бо більшість дітей йшла в найми, щоб допомагати батькам. Крім того, переважна частина дітей взагалі лишалася шкільної освіти.
Ось декілька прикладів. В с. Новоіванівка до революції працювала церковно-приходська початкова школа, в якій навчалось 20-25 учнів 4-х населених пунктів. Вона була платною. Викладало всього двоє вчителів і навчались, звичайно, лише діти заможних батьків. З 1000 чоловік населення цього села грамотних було не більше 40 чоловік.
В Аральській початковій школі в той час могли навчатися безкоштовно тільки діти сіл Артільного № 1 та № 2. А діти із сусідніх сіл - Олександрівка, Миколаївка, Надеждино та інших - могли ходити в школу лише внісши щорічну плату за навчання в сумі 3-х карбованців, що тоді було значними коштами /ціна корови, наприклад/.
Не було в той час шкіл в селі Орільці та на території сучасної Перемогівської сільради. Діти багатих селян навчались у сусідніх селах Покрівському, Смирнівці, Михайлівці. Отже, переважна частина дітей так і залишились неписьменними.
В сел. Панютиному в 1870-1906 р.р. була лише одна початкова школа, яка розташовувалась в одному крилі молитовного будинку. В 1907 р. тут було побудоване нове приміщення для школи, яка почала називатись двохкласним залізничним училищем. В ньому було 5 відділень. 7 вчителів, з яких законоучителем працював священник, а гімнастику викладав місцевий жандарм.
В с. Різдвянці школа розташовувалась у звичайній селянській хаті недалеко від церкви. Вчив священник Олександр. В класі було 10 учнів. У 1905 році було створено проект нової школи, яка будувалась із місцевого матеріалу. Директором школи стала Сабельник Катерина Михайлівна. Але в 1906 році школа була спалена, згоріли книги, підлога, столи. На місце старої школи за кошти багатих пізніше була збудована двохкласна школа. До неї після закінчення гімназії прийшла працювати Наталія Миколаївна Улезко. Навчання теж було платним.
Школи в районі будувались переважно сільськими громадами, на кошти заможних людей. Але в 1911 р. всі сільські громади Павлоградського повіту були звільнені від необхідності утримувати вчителів, ремонтувати школи, бо останні перейшли у відання земств.
У Миколаївці /Потошині/, наприклад, на кошти земства в 1912 році була збудована 4-х класна школа. Вона мала 3 класні кімнати, коридор, учительську та дві кімнати, де жили вчителі. В класі навчались до 35 чоловік.
Що стосується Лозової, то Поліна Василівна Жужома, відома вчителька, що все життя пропрацювала у народній освіті, згадувала, що до революції тут було кілька шкіл. У залізничному двохкласному училищі, потім школі № ЗО /№ 54/ вчились діти середнього достатку. У будинку напроти вагонного депо знаходилась невелика школа № 29. В гімназії /згодом школі ім. Короленка/ вчились багаті хлопчаки, а в гімназії, що пізніше стала називатись школою ім. Луначарського - дівчата. Найбідніші вчилися у церковно-приходській 4-х класній школі, яка розміщувалась у кількох невеликих будинках /колишнього народного суду, інвентар-бюро та інших/.
Взагалі ж у селах Лозівщини навчальний рік був коротким. Починався він фактично після завершення осінніх польових робіт, а закін чувався у квітні, з відкриттям пасовищ.
Такий стан речей почав змінюватися після революції і громадянської війни.
З 1924 року школи переводяться із місцевого на бюджетне утримання. І матеріальне становище вчителів, забезпеченість шкіл починають покращуватись.
З метою підняття професійного рівня вчителів в Лозовій у 1923 р. були проведені короткотермінові курси, а восени і влітку того ж року - проведена політперевірка всіх учителів.
В 1924 р. запроваджується обов'язкове навчання дітей, починаючи з 8 років.
У 1928 р. на Лозівщині працювало вже 53 школи, серед яких було 43 початкових і 9 семирічних. Кількість вчителів збільшувалась до 260 воловік /з вищою освітою - 26, а незакінченою вищою - 23, з середньою - 197, з початковою - 11 чол./.
В кінці 20-х на початку 30-х р.р. розпочалася ліквідація неписьменності серед дорослого населення Лозівщини. У більшості сіл почали працювали лікнепи. В с. Різдвянка, наприклад, вчителька семирічної школи Н. М. Улєзко організувала лікнеп, залучивши до цього інших учителів та учнів, комсомольців. В с. Новоіванівка все неписьменне населення було розподілене по "десятихатках", які очолювали прикріплені культармійці.
В сел. Панютине в цей час почала працювати школа ФЗУ, в якій велась підготовка слюсарів, токарів, помічників машиністів та ін.
25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про загальне обов'язкове початкове навчання", а 14 серпня цього ж року Центральний виконавчий Комітет СРСР та Рада Народних Комісарів затвердили закон про виконання загального обов'язкового чотирьохрічного навчання в сільській місцевості та загального обов'язкового семирічного навчання в міських та робітничих селищах.
Початковий всеобуч на Лозівщині був завершений в основному у 1933 році. А перший випуск десятикласників у м. Лозовій відбувся в 1935 р.
В середині 30-х років грамотність серед населення Лозівщини віком до 50-ти років становила 88-90%. В 1936 р. Лозівський район рапортував, як тоді було прийнято, про повну ліквідацію неписьменності.
У 20-ті - 30-ті роки в Лозовій працювали і два спеціальних середніх заклади: зоологічний технікум та технікум механізації сільського господарства. Останній в 1932 році був реорганізований у педагогічний технікум. В ньому до Великої Вітчизняної війни пройшли навчання сотні вчителів.
За статистичними даними 1940 року на Лозівщині працювало 68 шкіл, з яких 7 були середніми, 16 - семирічними, 45 - початковими. Навчалось у них близько 8 тис. учнів і працювало понад 400 вчителів. Нові приміщення на території району - Лозівська середня школа № 55, Краснопавлівська та Смирнівська школи.
У 1939 р. звання "Заслуженого учителя УРСР" було присвоєно вчительці Петропільської семирічної школи Карпекіній Діні Олексіївні. За успіхи у навчально-виховній роботі нагороджені також вчителі Орільської середньої школи Чорна Оксана Кузьмівна -орденом Леніна та Троян Марія Мефодіївна - орденом "Знак Пошани" та орденом Трудового Червоного Прапора.
Більше 100 працівників народної освіти Лозівщини за мужність у боях проти німецько-фашистських загарбників були нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу.
У період Великої Вітчизняної війни фашистами було знищено 34 школи.
Після звільнення Лозівщини від німецько-фашистських загарбників, 2 жовтня 1943 року вийшов наказ про призначення виконуючим обов'язки завідуючого Лозівським районним відділом освіти Ковриги Івана Андрійовича. Протягом жовтня приступили до роботи всі школи району, але повністю вчителями вони були укомплектовані лише у 1946 році. В розпорядженні райво тоді знаходились не тільки школи і дошкільні заклади, але й бібліотеки та клуби.
В січні 1944 р. було прийняте рішення про введення в усі школи посади військового керівника. Абсолютною більшістю з них стали жінки, адже ще йшла війна.
В 1944 році, після звільнення Західної України від фашистів, в ці області направляються партійні, комсомольські, педагогічні кадри. 22 серпня 17 чоловік з нашого району поїхали туди працювати. Завідуючим Тернопільським облво був направлений інвалід Великої Вітчизняної війни І. А. Коврига.
Частина з цих вчителів повернулась додому, деякі залишились жити і працювати в Західній Україні, а були й такі, які загинули від рук бандитів.
У вересні - грудні 1945 року почали повертатися після демобілізації вчителі - учасники війни. В 1946 році створюються вечірні школи робітничої і селянської молоді. Дуже важкими для шкіл, як і для всіх, були 1946-1947 роки. 22 лютого 1947 року в приміщенні Лозівської педшколи відкривається дитячий будинок, який працював до листопада цього року, а потім був реорганізований в НСШ № 2. В усіх школах було організоване гаряче харчування, але годували не тільки школярів, але й їхніх молодших братів і сестер, які під час обіду приходили в школу і терпляче чекали його. Як правило, обід складався з вівсяної каші і відвару сухофруктів /ці продукти спеціально надсилалися в школи/.
В 1950 році районна шкільна мережа складалася із 2 середніх /Краснопавлівської СШ і СШ ім. Короленка/, 21 семирічної і 35 початкових шкіл.
В 1957 році приймається рішення про введення в трьох школах республіки виробничого навчання, однією з цих шкіл була Краснопавлівська. Вивчались такі спеціальності: трактористи і комбайнери, овочівники, тваринники. З початку 1959-60 навчального року в 5-7 класах вводяться уроки праці, створюються шкільні майстерні.
У кінці 50-х років відбувається значне зміцнення учбово-матеріальної бази шкіл.
Вагомий внесок в розвиток народної освіти Лозівщини зробив двічі Герой Соціалістичної Праці Г. С. Могильченко. Збудований на кошти колгоспу шкільний комплекс був відомий всій республіці. Це два учбових приміщення школи, господарський корпус і їдальня, шкільний інтернат, дитячий садок на 280 місць, 4 чотирьохквартирні будинки для вчителів, а також чудовий Будинок культури, збудований у 1963 році.
Протягом 60-70-х років були збудовані всі школи, які існують зараз.
В 1963 році наказом Президії Верховної Ради УРСР від ЗО. 12.62 р. "Про укрупнення сільських районів Української РСР" були ліквідовані деякі райони і в Харківській області. Ці зміни позначилися і на Лозівському районі. В зв'язку з ліквідацією Близнюківського, Барвінківського, Петрівського, Первомайського районів в підпорядкування Лозівського району перейшли школи Близнюківського району, частина Барвінківського і Петрівського районів.
Шкільна мережа Лозівського району збільшилась на 99 шкіл. Створюється два відділи освіти: інспектура Лозівської міськради /пізніше реформована в міськвно/ і райвно. В підпорядкуванні інспектури було 17 шкіл, а райвно - більше 150 шкіл. З 1954 по 1957 н. р. і з 1961 по 1982 рік завідуючим райвно працював Кожевников О. М.
В грудні 1966 року було прийняте рішення виконкому Харківської обласної Ради "Про зміни в адміністративно-територіальному поділі області". Ряд шкіл знову відійшли в підпорядкування Близнюківського району.
В 1967 році працювало 84 школи, школа-інтернат, 3 школи робітничої молоді, введена посада організатора позакласної і позашкільної виховної роботи.
Початок 70-х років ознаменований переходом до обов'язкової середньої освіти.
З 1 вересня 1978 року почав свою діяльність міжколгоспний навчально-виробничий комбінат трудового навчання профорієнтації на базі Світловщанського міжколгоспного учкомбінату.
До осені 1980 року в районі залишилось тільки 7 початкових шкіл.
Станом на 1 вересня 1990 року в районі було 19 середніх, 6 неповних середніх, 4 початкові школи, 31 дошкільний заклад /з них 11 - системи освіти/.
На 1 вересня 1998 року в районі налічувалось 29 шкіл, з них 20 шкіл І—III ступеня /середніх/, 7 шкіл - І-И ступеня /неповних середніх/, 2 школи 1 ступеня /початкові/, 27 дошкільних закладів /9 системи освіти/. Зараз в районі працюють 530 вчителів, 76 вихователів дошкільних закладів. Із 530 вчителів вищу освіту мають 395, незакінчену вищу - 20, середню спеціальну - 109, середню - 6. Крім того, є 2 вчителя-методиста, 8 вихователів-методистів, 30 старших вчителів.
З працюючих зараз нагороджені: Неретін О. М. - орденом "Дружби народів", має звання "Заслужений працівник освіти України"; Загіна Н. Ф. - нагороджена орденом "Знак пошани"; медалями ЧуриловаМ. Ф. -"За трудову відзнаку", Баканова Н. П. - медаллю ім. А. С. Макаренка. Почесною грамотою Міністерства освіти України нагороджено 59 вчителів. Відмінників освіти - 70 чоловік.
