Свою країну, рідну землю звеличують люди невтомною працею і талантом. Двісті років тому наша місцевість була необжитим і непривітним степом із пекучим сонцем влітку і крижаним вітром взимку. У світі вже відгриміли революції, звільнивши Дорогу технічному прогресу, а в нас лише подекуди заселялись родючі землі. Дуже малий проміжок часу відвела історія для розвитку нашого краю. Але він все ж невпізнанно змінився завдяки людській праці, і про це не варто ніколи забувати. Про багатьох заслужених людей Лозівщини вже йшла мова.
Всіх, звичайно, перелічити неможливо, адже тільки удостоєних різними державними нагородами за трудові відзнаки у нашому районі близько 600 чоловік. Серед нагороджених є й такі люди, слава про яких сягнула далеко за межі району. Розповімо про декого з них.
КУЧЕРЕНКО Микола Олексійович народився у 1907 році. У 1914-му почав навчатися в Лозівській чоловічій гімназії, а після революції - у Лозівській трудовій школі, семирічці, яку закінчив у 1923 році. Потім він вступив до Харківського механічного залізничного технікуму /з 1926 року це інститут інженерів транспорту/. Після закінчення навчання Микола Олексійович деякий час працював у Лозовій, щоб підтвердити свої звання, а в 1930 році був прийнятий на роботу в конструкторське бюро по паровозобудуванню у Харківський паровозобудівний інститут. Невдовзі здібного юнака запросили у спеціальне конструкторське бюро, де займались розробкою нових типів танків. Знаменита "тридцятьчетвірка", що з успіхом пройшла всю війну і за технічними даними переважала німецькі танки, була зконструйована чотирма інженерами, серед яких був і М. О. Кучеренко. За видатні заслуги радянський вчений-конструктор був нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1 ступеня, двома орденами Червоної Зірки та багатьма медалями. Йому двічі присвоєно звання лауреата державної премії СРСР. Його донька Лариса Васильєва, яка зараз проживає у Москві - відома поетеса, має багато опублікованих поетичних збірок. А її книга "Кремлівські дружини" стала, можна сказати, бестселлером на всій території колишнього Радянського Союзу.
КУЧЕРЕНКО Володимир Олексійович народився у 1909 році. З 16-ти років працював на ст. Лозова звичайним робітником, а потім десятником залізничних майстерень. У 1929 році вступив до Харківського будівельного інституту. З 1933 року він - виконавець робіт, головний інженер будівельного тресту, керуючий будівельним трестом на багатьох промислових об'єктах України і Уралу. З 1943 року він керував будівництвом і відновленням промислових підприємств у Макіївці, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську і Стерлітамаку. Після війни Володимир Олексійович став членом колегії, а потім заступником міністра будівництва підприємств машинобудування СРСР. У 1955 році він став заступником Голови Ради Міністрів СРСР, одночасно - головою Державного комітету Ради Міністрів СРСР у справах будівництва. У 1963 році В. О. Кучеренко став і міністром. За свою невтомну працю він отримав багато урядових нагород. Державну премію. За його сприяння у нашому місті здійснено будівництво моста через залізницю і кінотеатр "Восток". Похований В. О. Кучеренко у стіні на Красній площі в Москві.
ОБЕРЕМКО Валентин Іванович, лозівчанин, був радянським дипломатом, працював у Нью-Йорку в Організації Об'єднаних Націй, у Франції, був послом СРСР в Італії. За успіхи у своїй діяльності його нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора та орденом "Дружби народів".
Цікава доля у Героя Соціалістичної Праці Степана Степановича ВІТЧЕНКА. Народився він у Лозовій в 1910 році, та коли по селищу прокотилася епідемія холери, він залишився без батьків і далі виховувався у дідуся в с. Страсному. Навряд чи можна сказати, що хлопець мав щасливе дитинство. У діда на руках опинилось одинадцять малолітніх їдоків. І Степану довелося йти у найми до заможного селянина-куркуля Найма Мороза. Праця з ранку до вечора за скоринку хліба, стусани... Що могло чекати сироту у майбутньому? На щастя, зустрілась йому в житті хороша людина, колишній слюсар Панютинських залізничних майстерень Корній Олександрович Дибдя, Прийняв він хлопця як рідного сина, навчив працювати, згодом взяв із собою на шахти Донбасу, де багато безробітних людей у той час знайшли притулок і кусень хліба. Степан Степанович став хорошим робітником - стахановцем. Коли почалася війна - пішов на фронт. А після війни, хоча був уже в чині полковника, на подив багатьох, знов став працювати робітником на заводі "Електросила" в Ленінграді. І не просто "давав план" і виконував виробничі завдання, а навчав молодь. Він був одним із ініціаторів руху наставництва, виховав і поставив на ноги сотні хлопців і дівчат. За це і отримав високу урядову нагороду. Він автор книг по наставництву .
Найвідоміша людина серед сільських трударів - Григорій Сергійович МОГИЛЬЧЕНКО, про діяльність якого вже йшла мова. За свою невтомну працю, уміле господарювання та турботу про людей наш земляк був двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Визначні досягнення у сільському господарстві, розвиток села , Катеринівка, наша районна лікарня завжди у пам'яті людей будуть | пов'язані з ім'ям Григорія Сергійовича.
Не було, мабуть, такої людини в нашому районі в довоєнний і післявоєнний час, яка б не чула ім'я Івана Федоровича ДИКОГО, заслуженого лікаря України, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора. Багато років минуло, як він скінчив свій життєвий шлях, та; легенди про його надзвичайно плідну роботу на терені медицини серед лозівчан ходять і досі. Хто ж він був і що зробив у нашому невеликому містечку?
Родом він із Луганська, де влаштувався його батько після служби в армії. Із 12 років працював учнем у лікарняній аптеці при Дніпровському заводі. Але вчитися на провізора не міг, бо у батька, звичайного конторського службовця, для цього не було коштів. Отже, йому довелося влаштуватися в механічний цех заводу. Потягу до техніки не було, але тяжка праця, самоосвіта і надзвичайна цілеспрямованість зробили можливим навчання на медичному факультеті Харківського університету. Після успішного закінчення його в 1911 році Іван Федорович Дикий став лікарем Добровільської земської лікарні /у Близнюківському районі/. За три неповних роки він зробив із цієї занедбаної лікарні, де ніхто не хотів працювати, зразкову. І, бачачи таку ефективність роботи молодого лікаря, голова Павлоградської земської управи, полковник у відставці М. О. Лихачов, запропонував йому завідування у новій, збудованій в 1914 році, Лозівській земській лікарні. І. Ф. Дикий дав свою згоду, і з цього часу Лозівський район отримав невтомного, неоціненного працівника. Спочатку лікарня мала 40 ліжок, під час імперіалістичної війни додали ще 38 для поранених бійців. А коли по Україні посунули біженці, ліжок стало півтори сотні. Лікарів у всіх навколишніх лікарнях /У Михайлівській, Близнюківській, Добровільській і Уплатнівській/ призвали на фронт, і хворі почали звертатись у Лозівську. В умовах громадянської війни не було ні ліків, ні потрібних матеріалів, ні опалення. Господарська розруха призвела, до того ж, до надзвичайного спалаху інфекцій, від яких сотнями гинули люди. Тоді у колишній чоловічій гімназії за сприянням лікаря І. Ф. Дикого був створений госпіталь для хворих на тиф людей на 350 ліжок. Додавали роботи і численні "мішочники", травми яких на залізниці потребували втручання лікаря. Це була пекельна робота і лише у 1922 році у лікарню був надісланий другий лікар - у інфекційне відділення, а у 1933 році - ординатор у хірургічне.
Іван Федорович Дикий виявився не тільки хорошим лікарем-універсалом, який міг допомогти будь-якому хворому, але й прекрасним організатором. Слава про Лозівську лікарню сягала далеко за межі району.
За 35 років лікарської діяльності І. Ф. Дикий прийняв до мільйона хворих, обслуговував більше 100 тисяч стаціонарних хворих, зробив близько 40 тисяч операцій, в тому числі і в період Великої Вітчизняної війни, опублікував 16 наукових робіт, ЗО статей у профільних журналах, підготував десятки лікарів і медсестер. Така робота може слугувати за приклад і, звичайно ж, назавжди залишиться у пам'яті лозівчан. В 1951р. лікар нагороджений орденом Леніна. В 1958 році після тривалої хвороби І. Ф. Дикий помер.
Значних успіхів досяг колишній випускник Краснопавлівської СШ № 1 Віктор Антонович САДОВНИЧИЙ. Він став видатним вченим, доктором фізико-математичних наук, професором, був обраний на посаду першого проректора Московського Державного університету, з 1995 року ректор цього Університету, має близько 70 наукових робіт, написав 14 підручників і монографій. Медаль "За доблестньїй труд", два ордени Трудового Червоного Прапора та премія ім. Ломоносова краще визнання його досягнень. А на батьківщині він допомагає народному краєзнавчому музею.
Олексій Григорович ТАРАСЕНКО, колишній житель с. Домаха, почав свій трудовий шлях, як і його батько, на залізниці. Та запрошення у 1929 році в Лозівський робітничо-селянський театр круто змінило все його подальше життя. Театр, який діяв у Лозовій, у 1933 році було реорганізовано у Перший Харківський пересувний робітничо-колгоспний театр. Артисти виступали у столиці, виїздили на гастролі в різні міста і селища України, знайомлячи людей із надбаннями світової культури. В 1939 році Олексій Григорович, здібний молодий актор, був запрошений у Сумський музично-драматичний театр, де він пропрацював майже півстоліття. У його репертуарі значились десятки різних ролей, зіграні так талановито, що їх довго пам'ятали театрали. О. Г. Тарасенко був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями, отримав звання народного артиста України.
Багато людей прославили Лозівщину, і ми продовжуємо шукати їх, збирати матеріали і документи про їхню діяльність, а значить, через деякий час зможемо розповісти про них більше.
