Відбудова господарства після війни велася у надзвичайно важких умовах. Про це красномовно свідчать як архівні документи, так і спогади сотень колгоспників тієї пори. Першу зиму після звільнення району від фашистів більшість жителів провела у землянках. А тільки зійшов сніг - всі, хто міг триматися на ногах, вийшли у поле. Техніки не було, тяглових тварин - теж. Леонтій Ананійович Андрієнко, який після війни знов очолив Лозівську МТС, пригадував, що на той час вони мали 17 малопотужних тракторів, трохи молотарок і причіпного інвентарю, а також одну вантажну машину. Оце і все, а обслуговувати треба було 46 колгоспів. Зрозуміло, що всі вони повинні були розраховувати тільки на власні сили. Отже... у плуги впрягали вцілілих корів, а коли і їх не вистачало - ставали жінки. Сіяли і збирали врожай теж вручну.

Жителі с. Полтавське згадували, що зовсім сліпий умілець Микола Григорович Салазький із обгорілих решток молотарки МК-1100 зробив діючу молотарку, якою кілька років обмолочували врожай колгоспи "Червона Полтава" та "Червоний прапор", і незмінним машиністом був Салазький. За це він був нагороджений медаллю "За трудовую доблесть".

Такі приклади можуть навести старожили у кожному селі, адже скрізь були свої умільці і надзвичайно працьовиті люди.

Вже у 1945 році колгосп ім. Орджонікідзе повністю освоїв довоєнні посівні площі, а в 1946 році таких же результатів досягли всі колгоспи і радгоспи району. В 1947 році господарства Лозівського району здали державі більше 1,5 мільйона пудів зерна, хоч цей рік люди прожили в умовах голоду. Особливо високі врожаї виростили колгоспники артілей ім. Орджонікідзе, ім. Леніна, "Україна", ім. Свердлова. Наприклад, к-п ім. Орджонікідзе зібрав озимої пшениці по 180 пудів з гектара, тобто десь близько 29 цнт з гектара. В інших господарствах врожайність була набагата меншою. Тому у травні 1948 року за досягнення у вирощуванні високих врожаїв голові колгоспу Г. С. Могильченку, бригадирові І. В. Руденку, ланковим Н. Я. Левченко, Т. Г. Спичак було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, 27 колгоспників нагороджено орденами і 59 - медалями Союзу РСР. Колгоспу вручено перехідний Червоний прапор Харківського обкому партії і виконкому обласної Ради депутатів трудящих. І звичайно, було б неправильним вважати, що ці нагороди - відносні. Навпаки, ці политі селянським потом післявоєнні центнери важать, мабуть, більше, ніж гучні рекорди періоду "розвиненого соціалізму".

Весь наш район у 1951 році було визнано переможцем у соціалістичному змаганні, за що йому вручено перехідний Червоний прапор облвиконкому та обкому КП(б)У. Серед колгоспів першість в області завоювала сільськогосподарська артіль "Соц. змагання" (нині ім. Ілліча). Відзначено в цьому році також колгосп ім. Кірова.

Перші післявоєнні роки характеризуються загальним укрупненням господарства. Воно торкнулося всіх колгоспів району, наприклад, навколо Новоіванівки в 1948 році було 4 колгоспи. В 1950 році колгоспи ім. Тельмана та ім. Сталіна були об'єднані в один - ім. Сталіна, а колгоспи "1 Травня" та ім. Щорса - в один колгосп ім. Щорса. А в 1955 році ці два господарства об'єднались в одне -ім. Сталіна. Пізніше колгосп отримав назву "Дружба".

В Полтавській сільраді в 1949 році з п'яти колгоспів залишилось два - ім. Чапаєва та ім. Горького, а в 1959 р. - один - ім. XXI з'їзду КПРС.

В 1950, 1952 та 1953 роках укрупнився колгосп "Соц. змагання". До нього увійшли колгоспи "8 Березня", "Червоний шлях", "Червоний сівач", ім. Фрунзе.

Таким чином, ми бачимо, що це не було справою одного - двох років. Злиття кількох слабких, відсталих, погано оснащених технікою колгоспів в один - то, мабуть, було необхідним кроком у той час. В усякому разі таким було бачення проблеми і її вирішення. Це давало змогу концентрувати зусилля на найважливіших напрямках у відродженні сільського господарства. Але така політика, очевидно, призвела пізніше і до негативних наслідків.

Можна взяти за приклад хоча б колгосп ім. Орджонікідзе. Ще до війни, у 1929 році, під час масової колективізації, крім комуни ім. Чубаря, організувалися колгоспи "Степовик", ім. Ворошилова та "Лозівщина". Згодом колгоспи "Степовик" та ім. Ворошилова об'єдналися в колгосп ім. Орджонікідзе. А в 1950-51 р.р. до нього приєдналися "Лозівщина" та господарства Михайлівської сільради -"Радянське слово", ім. Крупської, ім. 18 партз'їзду, ім. Будьонного. За великі досягнення у розвитку сільського господарства колгосп ім. Орджонікідзе неодноразово преміювався, нагороджувався грамотами і перехідними Червоними прапорами. У 1957 році він отримав орден Леніна. І дійсно, перетворення у цьому господарстві величезні. Але більшою мірою вони все ж стосуються центру - села Катеринівка. А "глибинка" колгоспу поступово відставала у розвитку і занепадала.

Такі процеси відбувалися не тільки на території уславленого орденоносного господарства. Таку ж долю розділили десятки сіл Лозівщини, які свого часу були віднесені до категорії неперспективних, їм відмовили у житті - і втратили дуже багато. До речі, у 1967 році на території Лозівського району було 166 населених пунктів. У 1976— лише 106.

Традиційно ведучим напрямком у розвитку сільського господарства є вирощування зернових культур. Така ж структура відродилася після війни, хоча врожайність довгий час залишалась низькою. В різних господарствах вона значно коливалась. Так, озимої пшениці збирали від 10,6 ц з гектара (с. Перемога) до 30,8 ц/га (к-п ім. Орджонікідзе); кукурудзи, яка особливо активно пропагувалась на Україні на початку 60-х років - від 11,3 ц/га (у с. Перемога) до 35 ц/га (с. Князево), а в к-пі Орджонікідзе навіть по 41,3 ц/га. Врожайність цукрових буряків коливалась від 120 ц/га (с. Князево) до 240 ц/га (с. Орілька) та 255 ц/га (к-п ім. Орджонікідзе). Соняшнику збирали від 14 ц/га (с. Орілька) до 21,7 ц/га (с. Браїлівка). Всі вищеназвані цифри статистичні дані за 1963 рік.

Непогані результати мав колгосп "Дружба" (с. Новоіванівка). У 1958 році за хороші показники він був представлений на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. 11 колгоспників були нагороджені медалями, а бригадир - Кобзар Прокіп Васильович - орденом Леніна (за одержання високого врожаю озимої пшениці - по ЗО ц/га).

В господарствах району того часу вирощували і жито, ячмінь просо, овес, гречку. На початку 60-х років почали культивувати сою горох, квасолю. Кожний колгосп мав і городні культури - картоплю моркву, буряк, капусту, баштанні тощо.

Значну площу у багатьох господарствах займали сади і ягідники Наприклад, в Артільному сад займав 71,4 га, ягідник - 16 га, і Олександрівні та Єлизаветівці сади - по 32 га, у Браїлівці - 57 га, } Миколаївці - 59 га. Колгосп "Соц. змагання" мав сад площею 119," га, ягідник - 1,9 га. У Кінному сад займав 49 га.

У 1956-58 роках район за досягнення високих врожаїв зернових -25,7 ц/га, соняшнику - 21 ц/га, надій молока на 1 корову 2109 кг був представлений на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства і нагороджений дипломом 1 ступеня. Близько 200 передовиків колгоспного і радгоспного виробництва нагороджено золотими та срібними медалями виставки.

Зернові культури займали більшу частину орної землі. За статистичними зведеннями 1966 року із загальної площі орної землі (111742 га) 52% було відведено під зернові, з них 30% під пшеницю. Але значна площа була і під пасовищами та сіножатями. Ось деякі дані по сільрадах:

Швидкими темпами в районі розвивалось тваринництво. Вище вже згадувалось у якому жалюгідному стані опинилась ця галузь внаслідок війни, адже було знищене і вивезене майже все поголів'я колгоспної худоби. Але у 50-ті роки воно було відновлено і значно збільшене. Майже кожен колгосп мав не тільки велику рогату худобу та свиней, але й овець, курей, качок, гусей. На жаль, статистичних даних щодо абсолютної кількості голів немає, адже раніше рахували не кількість, а їхню щільність, тобто враховувалось, скільки худоби припадало на 100 га сільгоспугідь. Таким чином, відомо, що у районі в 1966 році на 100 га сільгоспугідь припадало в середньому 56,2 голови великої рогатої худоби (в тому числі 15 корів), 20 овець. На 100 га ріллі - 52 голови свиней.

Колгосп ім. Орджонікідзе мав на цей час майже 4 тис. голів великої рогатої худоби, 1,5 тис. свиней та 1100 овець. За визначні успіхи в розвитку колгоспного виробництва ще у 1958 році Президія Верховної Ради СРСР нагородила голову колгоспу ім. Орджонікідзе Г. С. Могильченка другою зіркою Героя Соціалістичної Праці. А в 1967 р. солгосп нагороджено орденом Леніна.

Але працею і своїми досягненнями славився не тільки цей колгосп. Солгосп ім. Жданова (зараз "Україна"), наприклад, кілька років мав найкращі в районі урожаї городніх культур. Свинарка радгоспу 'Комсомолець" Є. К. Горбунова у 1966 році удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.

Колгосп ім. Щорса 6 разів був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Він мав найбільшу в районі пасіку. Іасічник К. 3. Коваленко щорічно отримував товарного меду по 50-70 кг від бджолосім'ї.

Колгосп "Прапор миру" славився врожаями городніх культур. Чабан артілі "Україна" ї. Боровенко отримав за рік (1966 р.) від 100 вівцематок ! 40 ягнят.

І це далеко не повний перелік того, що досягали люди своєю працею. Значні здобутки кожного колгоспу були й у будівництві. Війна не залишила у колгоспах господарчих будівель, у багатьох жителів були знищені будинки. А 7 сіл Лозівського району взагалі були вщент спалені.

Але вже до 60-х років майже скрізь не тільки відроджене те, що 5уло раніше, але й зроблено безліч нового. Ось кілька прикладів.

Колгосп "Соц. змагання" збудував 20 баз, комори, майстерні, столярню, кузню, млин, школу, клуб, амбулаторію.

В селі Кінному та відділку "Жовтневий" радгоспу з'явились корівники, телятники, свинарники, пташник, конюшні, зерносклад, автогараж, критий тік, склади, кузня, баня, гуртожиток, хлібопекарня, контора, магазин, школа, їдальня, швейна майстерня, пошта.

У Новоіванівці збудовано 140 житлових будинків (а після звільнення від німців у селі залишилось тільки сім), 2 початкові школи, медпункт, сільський клуб, дитячі ясла, 6 корівників, 3 телятники, 4 свинарники, птахарню, майстерню тощо. І так у кожному господарстві.

Відновлено було і парк техніки в районі. Так, статистичні дані за 1966 рік підтверджують, що на цей час було 702 трактори, 560 комбайнів, 460 вантажних та 54 легкових автомобілі.

Збільшилось у районі і промислове виробництво.

У Герсевановому знов почала роботу артіль "Вапно". Працювало три печі по випалюванню вапна. Кіньми із Смирнівки завозили сировину, на місце роздрібнювали і завантажували її у печі. За добу виходило до ЗО тонн вапна, яке потім йшло на цукровий завод та в металургійне виробництво. На жаль, пізніше печі були закриті, а документи підприємства передані Ізюмському заводу будматеріалів.

У 1959 році почалося будівництво Герсеванівського заводу "Запчастина".

В 1968 р. в Краснопавлівці було створено комбінат хлібопродуктів. Запрацювали харчокомбінат, молокозавод, бурякопункт.

В Орільці збудовано млин, олійницю, нафтобазу, хлібоприймальне підприємство, пекарню, овочеперевалочний пункт, бурякопункт, цех залізобетонних конструкцій. А в 1965 році вступив до ладу цукровий завод, на якому за добу перероблялось по 5000 т сировини. Завод виробляв також глютамінову кислоту - продукт для харчової промисловості, та сухий жом.

У Смирнівці в 1947 р. було відкрито кар'єр для добування каменю "Сахкамінь", де працювало 140 робітників. У 1959 р. там же створена автобаза із парком у 107 автомобілів. Працював і вапняковий кар'єр А з 1962 р. відкрився асфальтовий завод, що давав за добу 120 і асфальтової маси.

На території міста теж були підприємства районного масштабу -завод по калібруванню насіння кукурудзи, м'ясокомбінат, харчокомбінат, цегельний завод, молокозавод.

З тих часів, на жаль, мало що змінилося. Переробна промисловість як була, так і зараз є надзвичайно актуальною проблемою для нашого сільськогосподарського району.

А на той час - час великої відбудови і великих надій - нашим людям було чим пишатись, адже тоді темпи виробництва дійсно не відставали від західноєвропейських, зокрема від зруйнованої західної Німеччини, якій допомагали і Європа, і Америка.

А в яких умовах працювали люди?! Лише кілька фактів. До 1953 р. була встановлена обов'язкова виплата, яку повинні були здійснювати всі колгоспники на користь державі. Це 40 кг м'яса, 300 л молока, 120 яєць щорічно з одного працюючого.

Тільки в 1957 р. колгоспи перейшли на грошову оплату праці селянам. Пенсія колгоспним пенсіонерам на той час - 5 крб. на місяць.

Лише у середині 50-х років, а в окремих селах і на початку 60-х з'явились радіофікація і електрифікація. В ці роки селяни тільки двічі - тричі на тиждень могли побачити якийсь фільм із пересувки, а мати свій телевізор - було небаченою розкішшю. Ось дуже цікава статистика за 1963 рік.

Коли до того ж додати відсутність хороших доріг, опалення, побутового обслуговування в селах, то, мабуть, стануть більш зрозумілими причини урбанізації та поступового занепаду сільського господарства.

Найбільш визначні події кінця 60-х - початку 70-х р.р. у нашому районі - це потужне виробництво на Лозівському ковальсько-механічному заводі та будівництво каналу "Дніпро - Донбас", яке почалося у 1969 році. Мета будівництва - забезпечення питною водою населення Харківської та Донецької областей. Довжина каналу по Лозівському району - 83 км. У березні 1984 р. була подана перша питна вода, її отримали Харків і Лозова. Всесоюзна комсомольська будова, як її було названо, призвела до значного зростання населення Краснопавлівки, і зрештою повністю змінила її обличчя. Відбулися демографічні зміни і структурна зміна всього господарства. Значно зросло житлове будівництво.

В 70-ті роки набула поширення спеціалізація господарств району. Виробничий напрям радгоспу "Комсомолець" - насінництво, радгосп "Кінзавод-124" прославився розведенням племінних коней, у колгоспах ім. Щорса та ім. Свердлова дорощували і відгодовували молодняк великої рогатої худоби, у колгоспі ім. Ілліча відгодовували свиней, колгоспи ім. Пархоменката ім. Петровського спеціалізувалися на вівчарстві. Перевага і недоліки проголошення такої системи ще будуть вивчатись спеціалістами, ми ж констатуємо факти. Розвиток сільського господарства у післявоєнний час - це взагалі тема, що потребує глибокого аналізу. Досягнуто нашим народом немало. Але криза, яку ми зараз переживаємо, теж, звичайно, не випадкова. Проявилася вона у 70-ті - 80-ті роки, та її зародження, очевидно, відбулося набагато раніше.

Наявний прояв кризи у суспільстві, це і трагічні події, учасниками яких були діти і онуки ветеранів Великої Вітчизняної війни, як їх названо, воїни-інтернаціоналісти.

25 грудня 1979 року радянські війська увійшли в Афганістан. Повідомлення про це ви не знайдете на сторінках газет того часу. Тільки 1 січня 1980 року країні повідомили про виключну подію тижневої давнини, що "Уряд Демократичної республіки Афганістан з метою захисту завоювань квітневої революції, національної незалежності, підтримання миру і безпеки... звернувся до Радянського Союзу з проханням...", відповідно до якого в Афганістан буї'. направлений обмежений контингент військ. Але для країни це вже н була таємниця. Таємними були ті обставини, в яких приймалося ц^ рішення, яке коштувало їй більше 13 тисяч молодих життів, мільйони знівечених доль, астрономічних грошових витрат.

25 лютого 1989 року радянські війська були виведені з Афганістану. Цей день був радісним для мільйонів матерів.

397 воїнів-інтернаціоналістів з м. Лозова і району проходили службу в Афганістані. В селах і селищах району зараз проживає майже 100 чоловік, з них 23 нагороджені бойовими орденами і медалями.

На жаль, 8 чоловік загинули, виконуючи військовий обов'язок:

• Литвиновський Сергій Іванович з села Петропілля загинув 18 квітня 1980 року, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки;
• Рак Юрій Якович з селища Панютине, помер 8 жовтня 1980 року;
• Красноштан Володимир Володимирович з селища Панютине, загинув 15 квітня 1981 року, посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора;
• Моторний Сергій Вікторович з м. Лозова, помер від поранення 29 липня 1984 року, посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора;
• старший лейтенант Гарькавенко Олександр Петрович з м. Лозова, загинув 28 жовтня 1984 року, посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора;
• Біліченко Анатолій Миколайович з селища Краснопавлівка, загинув 20 червня 1985 року, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки;
• Шапко Микола Віталійович з селища Орілька, загинув 7 серпня 1985 року, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки;
• Самусевич Віталій Михайлович з села Миронівка Краснопавлівської селищної ради, загинув 17 грудня 1987 року, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Їх іменами названі вулиці, в школах проходять Дні пам'яті, виховні години. В 1995 р. вийшла з друку в м. Харкові книга "Біль пам'яті" про загиблих воїнів-інтернаціоналістів Харківської області. Регулярно проходять зустрічі керівництва району з сім'ями загиблих, інвалідами, надається матеріальна допомога.

Нелегко говорити про людей, які захистили землю України, наш народ від Чорнобильської катастрофи, яка трапилася 26 квітня 1986 року. Україну оголошено зоною екологічного лиха, мільйони людей потерпіли від аварії.

Станом на 1 січня 1998 року в районі проживають 293 чоловіка, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, з них 12 чоловік стали інвалідами (це ліквідатори та переселенці), 120 чоловік - ліквідатори, 70 чоловік - переселенці, 91 дитина потерпіла від аварії на ЧАЕС. В районі проводяться заходи по соціальній підтримці цих громадян. Для вирішення питання про грошову допомогу ліквідаторам, переселенцям та їхнім дітям голова районної державної адміністрації В. М. Шевченко звернувся 22 березня 1996 року з листом про внесення коштів в районний благодійний фонд "Милосердя" в 90 трудових колективів та 50 комерційних структур. Були проведені благодійні марафони - концерти із запрошенням сімей Чорнобильців, депутатів, голів сільських і селищних рад, керівників підприємств.

До 26 квітня в фонд надійшло майже 20 тисяч гривень, з них більше 1 тисячі зібрали від населення під час концертів. Всі ці кошти були направлені на допомогу чорнобильцям. Ці люди ціною свого здоров'я, здоров'я своїх дітей, а деякі і життя, захистили землю від жахливої трагедії. Ніхто і ніколи не повинен про це забувати.

В 1997 р. в м. Харкові вийшла з друку книга пам'яті померлих та загиблих внаслідок Чорнобильської катастрофи ліквідаторів, евакуйованих і переселенців, які мешкали в Харківській області.