Але війна відкинула розвиток нашої країни на кілька десятиліть назад. Шість разів з вогнем і мечем пройшли фашисти через весь Лозівський район. Вони вщент зруйнували міста, спалили багато сіл. Архівні матеріали дають повну картину збитків, нанесених народному господарству, мирним жителям району. Вони виражаються сотнями мільйонів карбованців. Знищено 1300 громадських будівель, дві машинотракторних станції, п'ять радгоспів, 103 заклади освіти, медицини, культури. Знищено близько 20 тис. сільськогосподарських машин, майже всю худобу. Із 129 населених пунктів району було зруйновано 81 із загальною кількістю 4033 дворів.
А чим же можна виміряти життя людей? Нічим і ніколи!
В Лозовій фашисти утворили два концентраційних табори. За період окупації через них пройшли понад 50 тис. полонених воїнів і ні в чому не винних мирних жителів. Ці табори викликали жах. Кожного дня від знущань, холоду і голоду вмирали сотні людей.
Близько 9 тисяч наших земляків загинули на фронтах війни. У "Книзі пам'яті України", яка нещодавно вийшла з друку, зазначені імена 8 тис. 613 чол., з допомогою архівів, рідних виявляються сотні нових прізвищ загиблих захисників Батьківщини.
Німими свідками, які завжди нагадують про події піввікової давності, стали 42 братських могили на території нашого міста і району, де вічним сном сплять визволителі.
Перегорнемо славні героїчні і трагічні сторінки історії.
Приблизно за місяць до початку війни, як згадували очевидці, всі військовозобов'язані віком до 40 років проходили військову перепідготовку в Лозовій. Було створено 3 роти. В неділю, 22 червня 1941 р. вони теж були на заняттях по тактиці, а після повернення взнали про напад німецько-фашистських військ на Радянський Союз.
В той же день був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію військовозобов'язаних від 1905 по 1918 р.р. народження включно. Наступного дня вона почалася в Лозівському районі. На воєнні потреби були взяті також коні та техніка.
В колгоспах у перші місяці війни продовжувались звичайні роботи. Так, наприклад, в інформації Харківського обкому партії в ЦК ВКП(б) від 26.07.41 р. відзначалась успішна робота по збиранню врожаю в колгоспі ім. Леніна Лозівського району: "Колгоспниці цієї артілі т. т. Верховодова, Милостина та ін. нав'язують у день по 10-12 копиць кожна. Бригади виконують норми на 150-170%, у результаті чого вже зібрали 150 га хліба". (Колишній центральний партархів інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, ф. 17, оп. 8, спр. 105, л. 3).
Залізничники Лозової працювали згідно з військовим графіком, і вантажі безперебійно йшли на фронт. Але, як розповідають старожили, дуже багато біженців рухались на схід, і їх вже в липні почали вивантажувати у Лозовій, щоб трохи звільнити потяги. Отож, як у Громадянську війну, наше місто стало схожим на киплячий казан.
Було вирішено створити винищувальний батальйон для боротьби з ворожими десантами і диверсіями (очевидно, вказівка з центру). Він був організований у липні. Командиром став начальник міліції Кизим, а комісаром - Чапленко. Батальйон був добре озброєний стрілковою зброєю, кулеметами німецького зразка. На початку серпня із бійців батальйону почали формувати партизанський загін. Закладались бази, де зберігалась зброя, боєприпаси, продовольство. З чотирьох баз три було використано, і
Збиралися кошти у фонд оборони країни. В газеті "Соціалістична Харківщина" (№ 185, 6 серпня 1941 р.) зазначалось, що трудящими Лозівщини вже внесено в цей фонд 16839 крб.
В кінці липня Лозова вперше зазнала бомбових ударів. Німецька авіація, очевидно, мала на меті знищити залізницю, проте були зруйновані лише кілька житлових будинків, загинули і були поранені багато людей. Таких нальотів було кілька, а з вересня бомбардування повторювались майже щодня.
Коли німецько-фашистські війська підійшли до Лозової майже впритул, почалась евакуація підприємств і організацій міста на схід. Винищувальний батальйон вийшов із міста, залишились тільки партизани (52 чол.) з підробленими документами. Пізніше загін під командуванням Миколи Йосиповича Воронцова відійшов на Харків, а загін Олександра Григоровича Загребельного - на Петрівське, в Ізюмські ліси. (Колишній архів Харківського ОК КП(б)У, ф. 193, оп. 1, спр. 75-76, л. 1-75).
На підступах до Лозової були жорстокі бої. Знекровлені постійними сутичками з ворогом, зморені, наші бійці намагалися зупинити ворога. Особливо відзначались частини 393 стрілецької дивізії, які оборонялись в районі Царедарівки. Кілька днів вони отримували натиск фашистів. З того трагічного часу до нас випадково дійшла записка, знайдена після війни тут же, під Царедарівкою: "Нас троє: Филипов В., Воробьев и я. Один пулемет, три автомата. Я ранен в голову, Витя Ф. в руку. Немцы со всех сторон, патронов мало. Но мы держимся". Що ж сталося з авторами цього послання з 41-го. Загинули, чи потрапили в Лозівський концтабір? Про це ми, мабуть, ніколи не дізнаємось.
Це було вранці 10 жовтня 1941 року. Стрілецька рота займала оборону південно-західніше с. Царедарівка. Фашистські загарбники раптово відкрили вогонь і кинули в атаку 8 німецьких танків і значні сили піхоти. Молодший політрук Данило Єретик разом ч командирами керував відбиттям атаки ворога, а коли загинув весь кулеметний підрозділ, сам ліг за кулемет і нищив фашистів. Бур поранений. Коли скінчились патрони, а в руці залишилась одна граната, підірвав себе і оточуючих німецьких солдат. Молодшому політруку Данилу Романовичу Єретику, який загинув 10 жовтня 1941 року в боях за Лозівщину, присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). А ранком 11 жовтня фашистський чобіт ступив на землю Лозової. Вигідне розташування міста зумовило його стратегічне значення. Тому вже через два місяці німці не тільки відновили рух на залізниці, але й відкрили пряме залізничне сполучення "Берлін -Лозова", розташували тут свої склади, штаби, гестапо, поліцію, каральні загони.
Та не скорились лозівчани. Пліч-о-пліч з мужніми синами всіх братніх республік вони героїчно боролись з ворогом на фронті і в тилу Лозова стала місцем формування партизанського загону ім. Котовського, яким командував наш земляк М. Й. Воронцов. У складі загону, який діяв у лісах Сумської, Чернігівської та Брянської областей громив фашистів колишній вчитель Новоіванівської школи Лозівського району Василь Максимович Яремчук. Очолюючи груп; підривників, народний месник пустив під укіс десятки ворожих ешелонів, наводив страх на окупантів та їх прислужників щоденними сміливими акціями. В. М. Яремчуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Славну сторінку в історію боротьби вписали учасники комсомольсько-партійної підпільної організації.
Безсмертною славою покрила себе 270-та стрілецька дивізія під командуванням Заки Юсуповича Кутліна. її доблесні воїни в січні 1942 року вперше визволили Лозову від окупантів. В лютому фашисти стали стягувати свіжі дивізії в районі Павлограда, невдовзі кинули їх у бій проти кутлінців. Щоб виграти час, наше командування приймає рішення перетнути шлях противнику на підступах до Лозової.
Комдива Кутліна особливо непокоїло село Миколаївка (Миколаївська с/рада). Туди був посланий батальйон особливого призначення, якому ставилося завдання стримувати гітлерівців. На смертний бій повели бійців капітан Гіржев та комісар-політрук Мільштейн. Чотири дні вони билися, і небагатьом з них тоді вдалося вийти з оточення. На политій кров'ю землі с. Миколаївка в братській могилі вічним сном сплять кутлінці.
А скільки їх, невідомих, полягло на полі в с. Олексіївка? Свідки згадують, що все поле було всіяне пораненими і полеглими нашими бійцями. Німці не давали їх хоронити. І тільки в квітні - травні населення віддало їм останню шану. З метою вшанування загиблих біля цього села в 1995 році був встановлений пам'ятний знак "Солдатське поле". Свій посильний грошовий внесок в цю справу зробили учні Миколаївської школи, виконком Миколаївської сільської Ради, правління КСП ім. Щорса, районна рада і районна державна адміністрація.
17 лютого вже почались бої на вулицях Лозової, Панютиного і Царедарівки. Вони продовжувались шість діб. Ситуація була дуже складною, не простежувалась навіть лінія фронту. В бій кинули всі сили, які залишились у дивізії, в тому числі і ополчення. Про це треба сказати окремо.
Ставкою Верховного Головнокомандування пропонувалося поповнювати склад ослаблених у боях дивізій за рахунок нової мобілізації у звільнених районах. В армію таким чином потрапили юнаки, які стали повнолітніми уже в окупації. З жителів Лозівського району сформували два батальйони, абсолютно необстріляних і погано озброєних. Новобранців кинули на захист наших оборонних рубежів під Нестеліївку. Мало хто з них повернувся живим. Ця сторінка в історії Лозівщини поки що не вивчена.
У квітні 1942 р. 270-та стрілецька дивізія передала оборону сусідам (зокрема частинам 150-ї стрілецької дивізії), перемістившись північніше Лозової, у район Краснопавлівки.
12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли в наступ, в перші ж дні 6-та Армія просунулась у Харківському напрямку на 50 км і майже досягла Мерефи. Головнокомандуючий Південно-Західним фронтом маршал Тимошенко був певний в успіху операції і переконав у тому Ставку, в тому числі й Сталіна. Та все сталося інакше. Через грубі помилки у командуванні наступальна операція захлинулась. Німці непомітно створили в районі Слов'янська могутнє ударне угрупування. 17 травня вони нанесли удар по бойових порядках 9-ї Армії, а також по частинах 57 Армії. Тут вони кинули у прорив 13 піхотних, 2 танкових і 1 механізовану дивізії, зайняли Барвінкове, вийшли до Сіверського Дінця в районі Петрівського і продовжували розвивати наступ на Балаклею. 19 травня наші частини залишили Ново-Мечебилове, наступного дня Шатівку, Смирнівку. Михайлівку. Загроза оточення в районі Лозової змусила командування 57-ї Армії в ніч на 24 травня залишити Лозову. Але за день перед цим німці замкнули кільце у районі Балаклеї... Три армії потрапили в оточення.
Частини і з'єднання, не маючи зв'язку між собою і з навколишнім світом, без боєприпасів і продовольства, швидко втратили управління і боєздатність. В селах, на підступах до Сіверського Дінця, було багато солдат, але не було управління. Стихійно формувались групи прориву, бійці примикали до більш активних і ініціативних командирів, незалежно від їхніх звань і посад. Ось як описується у літературі цей останній прорив: "З ранку 25 травня німці почали стискувати кільце оточення. А тим часом "солдатський телефон" з блискавичною швидкістю з вуст в уста ніс ніким не писаний наказ проривати вночі оточення в напрямку с. Протопопівка, розташованого біля самого Сіверського Дінця. Всупереч всім правилам і статутам ведення бойових дій цей незвичайний прорив ворожих позицій здійснився. Окрилена надією на врятування багатотисячна червоноармійська маса з криком "ура!" кинулась на гітлерівські заслони. Попереду, з-за відсутності танків, щільним строєм у 4 ряди пішли... вантажні автомашини - єдина ударна сила, шо залишилась у атакуючих. Приголомшені небаченим нічним штурмом, гітлерівці тікали, залишивши окопи. Шлях до заповітної ріки був відкритий".
Але вийти з оточення вдалося небагатьом, всього близько 8-12 тисячам чоловік. З 270-ї Кутлінської дивізії вийшло кількасот чоловік. Із 150-ї стрілецької (тієї, що стояла в Лозовій з квітня 1942-го - всього 477. Якщо ж вважати, що згідно із штатним розкладом дивізія повинна мати 12-15 тис. солдат... втрати очевидні, якщо навіть врахувати, що втрати були і в попередніх боях.
Основна ж маса військ перетворилась на живу мішень для фашистської артилерії і мінометів. Беззахисних людей буквально з землею перемішувала ворожа штурмова авіація. Масова розправа над солдатами відбулася в Лозовенці, Павлівці-2, Бунаковому, Кінному та інших населених пунктах. Скільки там загинуло - ніхто не знає, адже по гарячих слідах і не шукали, скоріше, намагалися забути. Історики називають різні цифри - від 150 до 300 тисяч вбитих, поранених, полонених...
А ті, хто залишився живим і не зміг вирватись із кільця, потрапили у полон. Спершу їх відправили у Лозову і в Ізюм. На території нашого міста вже був табір смерті на місці колишньої воєнбази. Скільки їх було, бідолаг? Колишній в'язень цього табору В. Ф. Риженко розповідав, що коли полонених солдат німці гнали на водопій до Бритая, то голова колони була вже біля річки, а хвіст - в таборі... Декого, із ризиком для свого життя, місцевим людям вдалося врятувати, видаючи їх за родичів. Більшість же загинула і потрапила в табори.
Ветерани війни нашого району виступили з пропозицією встановити пам'ятний знак на місце подій і таким чином увічнити пам'ять загиблих героїв. Цю ініціативу підтримали районна рада народних депутатів і районна державна адміністрація. Голова райдержадміністрації голова районної ради В. М. Шевченко видав розпорядження про встановлення пам'ятного знаку тисячам невідомих і навіть не знайдених досі радянським воїнам, які, знаходячись у повному оточенні, боролися з ворогом до останнього патрона, а коли закінчувались, то вони йшли у штикову атаку, знаючи, що попереду їх чекала тільки свобода або смерть. Вони загинули, але не були переможені.
В районі була оголошена благодійна акція по збору коштів для побудови пам'ятного знаку. Десятки трудових колективів, сотні жителів району і міста внесли свій посильний вклад в цю благородну справу. І кожний, хто відвідає це місце, повинен схилити голову перед пам'яттю тих, хто ціною свого життя наблизив час Перемоги.
Цей пам'ятний знак "Загиблим, але непереможеним" споруджено і відкрито 15 вересня 1997 р. поблизу села Павлівка-2 на старовинному валі козацької фортеці XVIII ст.
25 травня 1942 р., виходячи з оточення, в районі Ізюма смертю хоробрих загинули генерал-майор Кутлін і батальйонний комісар Рахманінов. Лише через 20 років було знайдено місце захоронення комдива. Зараз його прах покоїться в братській могилі в Барвінковому, а комісара - в с. Надеждівка нашого району.
В травневому небі 1942 року над землею села Павлівка-2 повисли "юнкерси". І водночас батареї відкрили вогонь. В кузов машини, де сидів військовий кореспондент газети "Боевая красноармейская" Олекса Десняк, влучив смертельний снаряд. Коротке, але яскраве життя прожив письменник Олекса Гнатович Руденко-Десняк. Його твори "Десну перейшли батальйони" та інші із задоволенням читають люди різного віку. Вічною домівкою О. Десняку стала могила в с. Павлівка-2.
Йшов 1942 рік - рік вирішальних битв, корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. Після перемоги під Сталінградом наші війська вели наступальні дії на Харківському напрямку.
Серед частин, що визволяли наш край, був 2-й гвардійський полк 2-ї гвардійської Червонопрапорної кавалерійської дивізії. 27 лютого взвод цього полку під командуванням гвардії лейтенанта Азєва потрапив у оточення біля станції Краснопавлівка. Почався нерівний бій з переважаючими силами противника. Друга рана лейтенанта Азєва була смертельною. І все ж, помираючи, він віддав наказ: "Позицій не здавати!" Коли закінчились боєприпаси і кавалеристи готувалися до рукопашного бою, надійшла допомога. Ворога було відкинуго. Свого хороброго командира бійці з почестями поховали в Краснопавлівці.
За мужність і героїзм у боях з фашистськими загарбниками гвардії лейтенант М. Ю. Азєв був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Бюст герою встановлено на території Краснопавлівської школи № 1.
Осінньої пори 1943 року полку 35-ї гвардійської стрілецької дивізії, 38-ї гвардійської стрілецької дивізії, 47-ї гвардійської стрілецької дивізії, 17-ї повітряної армії, 262-ї нічної бомбардувальної авіадивізії, 244-ї бомбардувальної авіадивізії та частини 305-ї авіадивізії звільнили від загарбників ряд сіл району на підступах до міста Лозова. На світанку 16 вересня 1943 року була визволена і Лозова. В оперативному зведенні Радінформбюро повідомлялось: "...На павлоградському напрямку наші війська продовжували розвивати наступ і, просунувшись вперед від 10 до 15 кілометрів, зайняли більше 100 населених пунктів, в тому числі місто і важливий залізничний вузол Лозова" ... Ранком 17 вересня 1943 р. Москва салютувала відважним радянським воїнам, які звільнили місто і залізничний вузол Лозова від фашистів. Чотирьом дивізіям, які героїчно захищали і визволяли Лозівщину, присвоєно звання "Лозівська".
З наказу Верховного Головнокомандування від 23 вересня 1943 р. "На ознаменування досягнутих успіхів в боях за звільнення від німецьких загарбників м. Лозова з'єднання і частини іменувати: 35 гвардійська Червонопрапорна Лозівська стрілецька дивізія, 38 гвардійська Лозівська стрілецька дивізія, 262 Лозівська нічна бомбардувальна авіаційна дивізія, 244 Лозівська авіаційна дивізія".
Тисячі наших земляків вершили героїчні подвиги на фронтах. Яскравим підтвердженням цього є те, що 15 лозівчанам присвоєно звання Героя Радянського Союзу, більше 6 тисяч нагороджені орденами і медалями.
Значний вклад у перемогу внесли працівники тилу. Допомагаючи наступаючій Червоній Армії, трудящі району здали в фонд Червоної Армії до 50 тис. центнерів хліба, викупили облігації Державних позик на суму 630 тис. крб., підписалися на третю військову позику на суму 8;5 млн. крб., з яких внесли готівкою понад 5 млн. крб., колгоспники району внесли 2,5 млн. крб. На будівництво ескадрильї "Лозівський колгоспник", яка з боями дійшла до Берліна. Батько двох синів, які загинули в боях, Пилип Захарович Теслюк з Петропілля вніс у фонд Перемоги 50 тис. крб.
Хоробрість, непоборна сила, віра в перемогу, безмежна вірність Батьківщині кликали наш народ на подвиги. І він переміг.
