Презирливе ставлення більшовиків до фінансів змінилося державним регулюванням. Фінансовим органам почали надавати великого значення. В Лозовій теж відкрився банк. У 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети - червінці. Вийшла з підпілля підприємницька діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія - орендатори, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці. їх назвали непманами. Селище Лозова, яке до революції являло собою центр торгівлі зерном і мало багато складів, борошномельних підприємств, продовжило своє існування в такій же якості. В Лозівському районі було 38 підприємців, які займалися торгівлею хлібом і зерном і мали оборотний капітал від 40 до 800 червінців.
Що стосується аграрних перетворень на Україні, то вони завершились в 1923 році. Спочатку особливий наголос робився на створенні радгоспів, які вважалися "фабриками хліба" і основою комуністичного будівництва. Влітку 1920 р. в Катеринославській губернії було 33 радгоспи. В нашому районі першою була організована артіль "Зоря-Утро" червоногвардійцями і червоноармійцями, які повернулися після громадянської війни додому, в с Катеринівку, в 1921 р.. Об'єдналися бідняки на колишній землі поміщика Запари, всього 7 сімей (33 чоловіки). З майна в них були пара волів і один кінь. Незважаючи на це, члени артілі обробили і засіяли 33 га землі. Але в цьому ж році бичків забрав прод. загін Червоної Армії. На щастя, врожай 1922 року значно поліпшив стан артілі, і вона почала зростати.
І. В. Варшавський, житель Новоіванівки, розповідав, що в цей же час було організовано радгосп в колишній економії Неїжмака. Робітники радгоспу мали 7 пар волів, коня, млин, пасіку і садок.
Згідно з положенням наркомзему УРСР "Про державні зразкові господарства" (квітень 1920 р.) в радгоспах, де налічувалося 30 робітників, організовувалися хати-читальні, школи, бібліотеки, клуби. При сільбудах діяли курси ліквідації неписьменності, читалися лекції для населення. Для подання практичної допомоги соціалістичним господарствам до них відряджали комуністів, спеціалістів, деякі матеріали і техніку. Так, "за рішенням партійних зборів" Лозівської районної організації КП(б)У Катеринославської губернії від 10 березня 1920 р. для ремонту спрацьованого реманенту та проведення посівної кампанії було мобілізовано всіх кваліфікованих робітників, частини трудармії, що дислокувались в районі".
Але незважаючи на заохочення і підтримку колективних форм господарювання, переважну більшість селян не вдалося переконати будувати життя по-новому. Вони прагнули омріяної землі, яка тепер перейшла у розпорядження волосних, повітових і губернських земвідділів при ревкомах та виконкомах Рад. Норми наділів визначалися окремо для кожного району і обчислювалися на кожного їдця. Для підтримки більшовицької політики у селі були створені комітети незаможних селян, які діяли майже у кожному населеному пункті. Після наділення селян землею, тягловою силою і реманентом, відібраними у заможних господарів, 52% всіх селянських дворів стали середняцькими. Але різних об'єднань для спільного обробітку землі у 1924 р. на Україні налічувалося лише 707. Кількість колгоспів з 5454 у жовтні 1925 р. зросла на початок жовтня 1928 р. до 12042. А це означало, що було колективізовано менше, ніж 4% загальної площі селянського землекористування. Першими колективними господарствами на території Лозівщини були комуна ім. Чубаря, артіль "Червона Україна" (с. Покровка), комуни "Серп і молот" (с. Артільне), "Червона агрономія" (Краснопавлівка), "23 дивізії ім. Смирнова" (с. Дивізійне) та "КІМ" (с. Князево).
Такі низькі темпи колективізації не задовольняли радянське керівництво. Сталінський план форсованої індустріалізації від самого початку передбачав заходи позаекономічного примусу селянства, перекачування коштів із села в місто за рахунок надподатків та "ножиць цін" - високих на промислову продукцію і низьких на сільськогосподарську.
Одноосібний же землекористувач сам визначав, що і в якій кількості посіє, як розпорядиться врожаєм. Колгоспник - навпаки. Державі був необхідний хліб на експорт, для закупівлі техніки. Щоб вирішити цю проблему, керівництво оголосило курс на суцільну колективізацію.
Перші кроки до неї вже було зроблено раніше. Це стосується і нашого району. Приміром, в Дніпропетровському облдержархіві зберігається "Відомість обліку класового складу села" за 1924 р. 19 сільрад Лозівського району подали доволі плутані зведення про кількість сімей куркулів, середняків і бідняків, склад організацій КНС та стан розкуркулення. Цей документ засвідчує, що в районі розкуркулено 400 сімей залишається ще 522 господарства куркулів. Така ж політика, тільки значно "енергійніша", проводилась наприкінці 20-х на початку 30-х років.
Форсовані темпи і переважно адміністративно-репресивні методи здійснення колективізації призвели на початку 30-х років до кризи сільськогосподарського виробництва.
На Україні планувалося закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. Але потім строки змінились, і С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій під гаслом "Степ треба колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 р.".
Більшість вчорашніх селян-одноосібників психологічно не були переконані у перевагах спільного господарювання, справедливо вважаючи, що у колгоспах зацікавлена тільки держава. Це підтверджують і очевидці. Так, голова колгоспу с Царедарівка викликав селян, які ще не вступили до колгоспу, і сказав їм, що треба вступити негайно, бо інакше небажаючі будуть відправлені до "холодної". Коли ж ті, що опиралися, дійсно просиділи до ранку у погребі, то проти такого аргументу вже не заперечували і без зволікань вступили до колгоспу.
Офіційно передбачалася колективізація в артільній формі, тобто із залишенням селянину присадибного господарства. Але в інструкціях артіль мала вигляд комуни. Почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Цей шлях пройшли в багатьох селях району. Наприклад, Болдовський Савелій Семенович з Новоіванівки розповідав, що в новоствореному колгоспі вони усуспільнили все - і реманент, і домашніх тварин, але пізніше, побачивши, що тримається це все безгосподарно, розібрали по домівках. Про це ж згадували і селяни Роздолля, Чорнокам'янки, Надеждівки. Хоч люди й не завжди насмілювалися опиратися диктату держави, все ж вони гостро реагували на її політику. Так, в цей час масового характеру набувають розпродаж і забій худоби перед вступом до колгоспу. За роки колективізації загальна кількість худоби поступово зменшилася майже вдвічі. Це в цілому по Україні, і хоча щодо Лозівщини немає документальних свідчень, навряд чи тут становище чимось відрізнялось.
Статистичні дані по Україні свідчать про те, що до осені 1930 р. з колгоспів вийшла половина господарств, в тому числі всі середняцькі. Через масовий опір селян такій відверто примусовій колективізації уряду довелося відступити. її оголосили "перегином". І від цієї пори створюються колгоспи, причому на так званій "добровільній" основі. Засобом тиску на селян стали податки. Одноосібники обкладалися величезними податками, а колгоспники мали пільги.
Таким чином, восени 1931 р. 67% дворів стали колгоспними, а восени 1932 р. - 70% дворів колективізовано, і 80% посівних площ.
Лозівський район в колективізації навіть відзначився. У "Рапорті колгоспів Лозівського району УРСР" Колгоспцентру України від 5 листопада 1930 року зазначається: "Из общего количества в 7332 хозяйства по району при 67759 га коллективизировано 6410 хозяйств, в том числе 346 батраков и 62338 га, что составляет 89% хозяйств и 91% земли. В районе коммун - 6, артелей - 88, СОЗов - 27. Всего 121 колхоз". А також такі рядки: "Под непосредственным руководством райпарткома, разрешая зерновую проблему, колхозы выполнили план хлебопоставок 1 ноября 1930 г., сдав государству 610 тыс. пудов продовольственных культур (100% плана) и 330 тыс. прочих - 102% и к дню XIII годовщины Октября организуют красный обоз в несколько тысяч пудов хлеба... Выполнив план хлебозаготовки 1 ноября, колхозники Лозовщины берут на буксир отстающие районы -Алексеевский и Барвенковский, посылая 20 колхозников в помощь для выполнения плана хлебозаготовки и коллективизации, передавая опыт колхозникам вышеуказанных районов в осуществлении генеральной линии партии...".
А через рік слава про Лозівський район вже летить по всій Україні: "Лозовской район в основном закончил коллективизацию; на 20 февраля процент коллективизации составил 94,2% по дворам, а по земле - 95% (з матеріалів перевірки представником ЦК ВКП(б) масової роботи серед колгоспників Лозівського району, 27 березня 1931 р.).
В "Постанові колегії Наркомзему і Колгоспцентру України про успіхи Лозівського району в проведенні колективізації і завершення весняної сівби" від 10 травня 1931 р. говориться: "...Лозівський район за станом на 5 травня ц. р. завершив суцільну колективізацію сільського господарства, об'єднавши в колгоспи батрацькі та бідняцько-середняцькі господарства району (96,8%), та усуспільнення 98% ріллі селянського користування".
За успіхи в колективізації 5 жовтня 1931р. район був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора УРСР.
Колективізацію супроводжувала масова ліквідація заможних господарств, так зване розкуркулення.
Зараз майже ні в кого немає сумніву, що в цей час були ліквідовані не стільки найбагатші господарства з "клятими глитаями" (які до речі були вже знищені раніше), як насправді сумлінні, працьовиті хазяї. І тепер, через кілька десятиліть, їхні колишні односельці справедливо вважають, що більшість людей постраджала ні за що, бо своє благополуччя вони заробили невтомною працею. Наприклад, працівники артілі ім. Чубаря зазначали, що в Катеринівці з 15 розкуркулених в 1929 р. господарів 13 досягли багатства тільки власною працьовитістю. Документи свідчать про те ж. У вже названій вище "Відомості обліку класового складу села" за 1924 рік вказані 522 сім'ї куркулів і 2463 - середняків. Причому тут мають на увазі багатих селян, які тримали свої господарства ще до революції. В той же час Петро Сергійович Сельодкін, колишній 1-й секретар Лозівського райкому комсомолу, у своїх спогадах зазначив: "Лозівський район був заможним. Тільки в 1929 р. було ліквідовано понад 3,5 тисячі куркульських господарств". Отже, кількість ліквідованих тільки за один рік господарств перевищувала кількість куркульських і середняцьких господарств (визначених самими ж більшовиками) разом узятих. Розкуркулювали і бідняків, незадоволених політикою Радянської влади. Для них була видумана категорія "підкуркульники".
Заохочувала на цю справу постанова 1929 р., в якій дозволялося 25% штрафу і грошей, одержаних від продажу з торгів, перераховувати у фонди кооперування і колективізації бідноти. На практиці це найчастіше означало звичайне привласнення чужого майна.
Всього по Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств шляхом продажу майна з торгів. А загалом на 1928-31 р.р. зникло 352 тис. господарств.
Що стосується Лозівщини, то тут не бракує спогадів про колективізацію. З одного боку, в музеї зберігається багато матеріалів, що збиралися в ті часи, коли участь у хлібозаготівлях і розкуркулюванні сприймалась як заслуга перед Батьківщиною і радянським народом. А отже ніхто своїх заслуг не ховав, і учасників цих репресивних заходів виявилося дуже багато.
Крім того, останнім часом, коли постановою Українського Уряду вирішено відшкодувати репресованим вартість відібраного майна (хоча й мізерні суми), в комісіях у справах реабілітованих зібралося чимало заяв з детальними описами подій того часу і відповідними документами. Ці матеріали не можуть залишати читача байдужим. Наведемо деякі з них.
"Я, Ситник Петро Зиновійович, 1914 року народження, проживав у с Олексіївка Миколаївської сільради, перебував у комсомольському активі і брав участь разом з колгоспними активістами у розкуркуленні багатьох людей, які відмовлялися добровільно йти в колгосп. Так було і з Шведом Іваном Корнійовичем. Він відмовився записатися в колгосп і був розкуркулений в жовтні - листопаді 1932 р. Все його майно було відібране. Коні і весь сільгоспінвентар відправлені на колгоспний двір, а інше майно, як то одяг чоловічий, жіночий і дитячий, тут же на місці, роздавалося всім активістам. Роздали майно із скрині, а там було сукно, рушники, полотно, з ліжок - подушки, пухові перини. Іншим колгоспникам - корову, гусей, качок, курей, овець. Багато було забрано зерна пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи, проса. Вся городина, всі соління, сушка, варення - потрапили в колгосп... Хата була забита гвіздками, а сім'ю викинули на вулицю. Сам господар І. К. Швед висланий на Соловки". Уманська Любов Онуфріївна розповіла про своїх батьків Садкових Онуфрія Павловича та Марфу Федотівну, які були розкуркулені з с Ганнівка Краснопавлівської сільради: "Хату, сарай, двох коней забрали, а батьків вигнали з села. На чужині батько, мати і менший брат померли від голоду, старші два брати виїхали на Донбас. Нас, двох сестер, забрали з жалю чужі люди".
Твердохліб Ольга Леонтіївна, 1919 року народження, з села Роздори згадує: "Вислали нас із батьками взимку 1929 року. Забрали все, навіть півторби сухарів в останній момент витягли з-під дітей. Привезли на ст. Плисецька Архангельської обл. Всі працювали на лісозвалі. Жили в бараці на четвертому ярусі. Бараки були довгі, біля входу, посередині і біля виходу стояли "буржуйки", та вранці ми все одно вставали у снігу, який набивався крізь щілини в стінах. Смертність була дуже велика, кожного дня приїжджали місцеві жителі на одноколках і вивозили мертвих. їх складали рядами, штабелями, потім зв'язували мотузкою і вивозили в ліс. Влітку іноді траплялись пожежі в лісі, за одну з них ОДПУ звинуватило кілька зісланих, в тому числі і батька. Його забрали на слідство, де він і загинув, а нас, дітей, через кілька років поневірянь дядько забрав на Україну. Мати повернулася у 1937 році, встигнувши побувати за цей час на Соловецькому засланні; на острові Байгач та в тюрмі...".
Таких сповідей дуже багато. В Лозівському районі немає такого села, з якого б не були вигнані свого часу такі "вороги народу".
Звичайно, був і збройний опір. Не всі селяни покірно віддавали своє добро у спільні комори. У деяких випадках вони ховали хліб, як, наприклад, Діденко А. С, Бардаш П. з Мар'янівки, Мастус з Ново-Миколаївки, Бочаров з Єлизаветівки. Куркуль Зима намагався організовувати збройних опір. Заможні господарі Соляник Прокіп і Демченко з Литовщини, Цукан з Ново-Олександрівки і Педченко з Новоіванівки вбили голову ТСОЗа ім. Луценка Петра Ільченка; багатії з Рідзв'янки побили майже до смерті комсомольського ватажка Сивокобильську Мар'яну. Куркулі з Краснопавлівки в 1929 р. напали на сільраду і захопили її. Стрілянина тривала 6 годин і тільки після втручання міліції вщухла, а зачинщики були заарештовані.
Насильництво породжує насильництво. І все ж, зважаючи навіть на насильство, яке чинили заможні щодо органів Радянської влади і бідноти, все ж репресії, що вживалися до всіх міцних господарств без винятку, були набагато жорстокіші і не виправдовуються ніякими причинами ідеологічного характеру.